(Рубрика «Точка зору»)
Обіцяний рік тому «кінець епохи бідності» не настав. Натомість хочеться сподіватися, що невдовзі настане кінець епохи наївності українського виборця, який вірить у просте і безболісне вирішення складних проблем.
«Кінець епохи бідності. 21 квітня 2019» – одне з гасел виборчої кампанії Володимира Зеленського перед другим туром президентських виборів. Думаю, виборці ще не забули зелені білборди із цим написом.
Крах сподівань швидких змін на краще ознаменувався відставкою уряду Олексія Гончарука
З того часу минув рік, але нічого подібного й близько не сталося. Авжеж, пандемія внесла свої невтішні корективи, але до того і без того було очевидно, що дива не сталося – епохи епохальних змін в житті країни не відбулося.
Крах сподівань швидких змін на краще ознаменувався відставкою уряду Олексія Гончарука. Перший уряд Зеленського (давайте називати речі своїми іменами) запам’ятався передусім безпорадністю урядовців та невиправдано високими доплатами, які погано корелюються із їхніми трудовими звершеннями.
Загалом, минулий рік показав, що кадрова політика – це слабке місце чинного глави держави. Так само стало очевидно, що «просто перестати стріляти», як обіцяв Зеленський ще будучи кандидатом, насправді, дуже непросто.
Державотворчі парадокси
Як колись любив казати Віктор Ющенко, «ми унікальна нація». Справді, українці ставлять унікальні за своєю парадоксальністю державотворчі експерименти.
Дали всю повноту влади найбезпораднішому, який до ладу не знає, що з тим робити
Чимало владолюбців намагалися зосередити в своїх руках всю повноту влади – мати слухняний парламент і ручний уряд. Більш-менш досвідчені, талановиті, підступні – але всіх їх послідовно відправляли на пенсію, в небуття чи вигнання. Аж ось, дали всю повноту влади найбезпораднішому, який до ладу не знає, що з тим робити.
Українці наївно повірили, що талановитий актор, який вдало зіграв роль президента в комедійному серіалі, зможе так само вдало керувати державою. Утім, варто зазначити, що епоха політичної наївності почалася не минулого року (хоча, безумовно, минулої весни відбувся неабиякий «наївнячий» сплеск). В усякому разі, на дочасних президентських виборах в 2014-му було приблизно так само. Тоді Петро Порошенко обіцяв «Жити по-новому» і швидко завершити АТО. Не знаю, наскільки він був щирий у своїх обіцянках, але було очевидно, що конфлікт із Росією – це надовго, а жити по-новому політикові старої формації не так-то й просто.
На стадіонних дебатах Зеленський слушно зауважив, що він – результат невиконаних обіцянок і помилок Порошенка. Утім, обидва вони результат наївності українських виборців. Вражає навіть не те, що претенденти обіцяють запросто і швидко вирішити складні проблеми. Набагато більше дивує, що виборці на подібні обіцянки ведуться.
Між тим, ефективність органів влади мало змінилася зі зміною глави держави. Наприклад, днями з’явилися дві звістки: за три місяці 2020 року з корупціонерів стягнули 14 тисяч гривень; 5 років тому Артем Ситник очолив НАБУ. Вже напевно можна сказати, що НАБУ виявилося якщо не мертвонародженим, то надто хирлявим. І справа тут не в Порошенку, і не в Зеленському, і навіть не в Ситнику і Холодницькому – в усякому випадку, не лише в них – а десь глибше.
Про користь поганих обіцянок
У нас люблять доречно і недоречно згадувати британського премєр-міністра Вінстона Черчилля, але не часто акцентують на його невтішних обіцянках. В умовах війни він не обіцяв швидкого миру, а навпаки – наголошував на тому, що буде непросто.
Допоки українські виборці не перестануть наївно вірити в те, що можливі швидкі й безболісні зміни на краще, доти їх годуватимуть нездійсненими обіцянками
«Я не можу запропонувати нічого, крім крові, важкої праці, сліз і поту, – зазначив він у виступі перед депутатами парламенту. – На нас чекає суворе випробування. Перед нами багато довгих місяців боротьби та страждань».
Авжеж, це було сказано невдовзі після призначення на посаду. Ні від Порошенка, ні від Зеленський нічого подібного почути не доводилося. В інаугураційних промовах вони промовляли в тому ж дусі, що й перед виборами. І справа тут не стільки в них, скільки в тому, що українські виборці не готові сприймати від політиків гірку правду.
І допоки українські виборці не перестануть наївно вірити в те, що можливі швидкі й безболісні зміни на краще, доти їх годуватимуть нездійсненими обіцянками. Тому давайте принаймні почнемо позбуватися наївності та більше дослухатися до тих, хто не пропонує простого і безболісного вирішення складних проблем. А там, можливо, і претенденти стануть відповідальнішими – даватимуть менш красиві, але більш здійсненні обіцянки.
Дмитро Шурхало – журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
